Історія села

ІСТОРІЯ СЕЛА ГОЛЕНДРИ
(походження назви)

Селище Голендри й однойменна назва залізничної станції розта-шовані в Калинівському районі Вінницької області.
Топонім Голендри дуже поширений: зафіксовано понад 21 назви «Голендри», переважно більшість яких знаходиться на території Польщі. Словом «Голендри» (Олендри, Голендер) називали осади (селища), засновані в низовинах понад річками, буйними дугами та пасовищами, придатними для годівлі худоби. Сама назва Голендри найшвидше походить від вихідців з Голландії, які в ХVІ столітті зазнавали релігійних переслідувань, оскільки належали до менонітів - релігійної секти, що виникла в 30-х роках ХVІ століття в Нідерландах як відгалуження анабаптистів. Меноніти охоче осідали в Польщі, спочатку в жулавах (осушених ділянках в дельті ріки Вісли), де їм наділяли ділянки землі за чини. Пізніше «голендрами» називали взагалі поселення, навіть якщо воно засновувалося поляками на подібних умовах. 
Щодо походження топоніма Голендри на Вінниччині, то можна при-пустити, то який-небудь поляк орендував У поміщика землю (не будучи, звичайно, голландцем або менонітом). Назва "Голендри", «голендер» переходила на будь-яку людину, що ставала орендарем. Німецький історик Вуттке, намагаючись підкреслити значення та розміри німецької колонізації в Польщі, пояснював назву голендри від німецького слова «гаулендр» (hauen  - рубати, lender – землі Це означало викорчовувач, відрубні землі.
Цікаво, що слово голендерія, яким позначали сбору для скотарень, гноярок, семантично споріднене зі словом голендри (голендер).
Наш земляк, поет Андрій М’ястківський назвав один з віршів
«Голендри». Йому розповідали, що ця назва походить від німецького слова «Holunder» (бузина). Німець-поміщик, приїхавши на завод, який там будували, був вражений великими чагарниками бузини  й вигукнув: «Holunder!». 
Час виникнення топоніма Голендри в наявних джерелах не зафік-совано. Мешканці села розповідають, що власник цукрового заводу (сьогодні там знаходяться склади села Первомайське) сам був механіком, збудував ряд будинків, два з яких залишилися до сьогодні. Залізничну колію будували голландці, французи, бельгійці: на вагонах та платформах, в яких перевозили рейки, стояли символи згаданих країн. Устаткування для заводу, що був розташований півкілометра звідси, двигуни, верстати і труби перевозили за допомогою колод та балок. Навколо заводу стояв дрімучий ліс, селища не було, а лише залізнична будка.
Нарешті слід зупинитися на слові «голодранець», яким називали (за законами народної етимології) бідних селян та тих, що приїжджали на роботу й не мали з собою ніякого майна.


ІСТОРІЯ

Селище Голендри знаходиться у Вінницькій області Калинівського району.
Історія селища Голендри почалась із будівництва однойменної залізничної станції, яка була відкрита у 1870 році. Поступово біля станції почали заселятись люди, бо комусь потрібно було обслуговувати станцію. Спочатку цим займались німецькі робочі  разом із місцевими жителями. Звідкіля на станції з’явились німці достеменно невідомо, але скоріше за все, їх прислав сюди тодішній уряд.
Більшість людей на той час поселились близько за кілометр від станції і їхні будинки були розкидані по полях. Всього коло станції було 15 будинків і ще 9 далі від залізниці. 

(Зі спогадів місцевої жительки)
…В 1929-1930рр. під час колективізації був створений колгосп.
Важким був голод 1932-33рр. Правда, в нашому селі представники влади не ходили по будинках і не забирали харчі. Коло станції жили лише одні робітники і вони до них справи не мали. Усі сім’ї фактично залишились живі. Вимерла лише одна сім’я Гудими, де з 7 чоловік залишився лише хлопчик. Селянам тоді допомагав вижити «Шляхбуд» - тоді саме в нас через село і аж до центральної дороги, що йде з Вінниці будували шосейну дорогу. Там працювало багато людей і їх годували. Також ще був радгосп «Первомайськ» і там теж годували людей. На станції давали пайки кукурудзяної крупи по 10 кг., в більшості людей були свої корови. Таким чином вдалось пережити голодомор 1932-33р. 
В 1938-39рр. усім мешканця, які жили по полях,  був даний наказ переселитись ближче до станції. Колгоспникам виділяли по 60 соток землі і вони переселялись на нове місце. На той час у селі було велике заготзерно, плодоовочева база, спиртова база. Також були ще вугільна і деревна бази. Село поступово розбудовувалось. 
23 липня 1941 року в наше село і Голубівку вступили фашистсько-німецькі окупанти. Люди нічого про хід війни не знали. В селі радіоприймач
був тільки в одного вчителя. Але одного разу ми побачили, що відкрили двері в магазинах заготзерно і дозволили забирати зерно. Тоді і зрозуміли, що погані справи. Евакуювались у нас кілька сімей євреїв, багатших, а бідніші залишилися: Гольберги,  Пасіхови, Лібермани і вчителі Меложуд. Наше село зайняли німці. Правда, вони проїхали і зупинились проти станції, деякі побігли по хатах, правили «яйка», може в кого є велосипед (яких в селі не було) і поїхали далі на Самгородок. Люди жили і чекали, що воно буде? Кілька днів було затишшя. Поїзди не ходили, німців не було. І от почали з’їжджатися на залізну дорогу чергові, стрілочники, викликали на роботу і наших людей. З нашими людьми поводились спокійно,  нікого не зачіпали. Поселились в будинках, що належали станції. Деякий час були на станції жандарми, які розстріляли кілька військовополонених у погребах колишньої плодоовочевої бази.
Пізніше заїхали зв’язківці-німці, мадяри, які сторожили залізничне полотно. Мадяри зайняли пошту. В 1942 році почали відправляти молодь у Німеччину. Визначали молодь старости, а хто ставив тих старост, невідомо. Їм допомагали поліцаї. В нас старостою був Калашнюк. Його ще до 1933 року розпотрошили, вигнали його з хати, конфіскували все майно.  Працював він на базі, а під час війни повернувся в село і став старостою. Після першого набору молоді один мадяр з пошти застрелив його 17-річного сина і на ранок уже з’явився новий староста – син розкуркуленого Зайця – Петро Заєць. На другий день було визначено нову партію до Німеччини. Цей до роботи  був прискіпливий: забирав у вдів і бідніших корови для німців, ще й заставляв їх вести в Калинівку. Люди здавали молоко, яйця. Молоко приймала одна жінка, переганяла і сметану відвозила в Калинівку.
Багато наших дівчат вивезли в Німеччину. Частина повернулася, окремі поодружувались там і виїхали в Францію, одна в Польщу. 
Староста заставляв (особливо молодих) ходити на роботу в колгосп,  радгосп. За працю ніхто нічого не платив та ще й визначали до Німеччини. Не брали тільки тих, хто робив на залізниці. Так господарював староста до приходу наших військ. Його та поліцаїв забрали і більше вони не поверталися. Кажуть, що їх розстріляли під  с. Великий Степ. В основному всі люди мусили покинути свої домівки і йти в інші села – Миколаївку, Юзефівку.   
27 грудня 1943 року до села підійшли передові частини Радянської Армії, війська ІІІ Українського фронту. Через села  Голубівка та Голендри  проходила лінія фронту, тривали запеклі бої.  Німці постійно обстрілювали село, частково зруйнували вокзал, деякі будинки, склади. Остаточно звільнити навколишню територію села від німецько-фашистських загарбників вдалось 8 березня 1944 року. 
За час окупації Леонардівки  фашисти знищили колгоспні будівлі, вивезли в Німеччину 37 юнаків і дівчат, 13 чоловік розстріляли.
Люди повернулись додому, але там були лише пусті хати. Ні ліжка, ні стільців, ні посуди, ні одежі. Та люди були раді, що хоч повернулись додому.
В Голубівці розбили приміщення колгоспу, забрали всю худобу.
Чоловіків і хлопців мобілізували, залишились тільки ті, що працювали на залізниці, але їм не довіряли. Майже одразу прислали чергових по станції, стрілочників, начальника станції, дорожнього майстра. Вони працювали близько року. Потім частина поїхали додому, а дехто осів тут.  
Селяни, в основному жінки, почали відбудовувати колгоспи. Працювали руками, тому що після війни не залишилось жодної техніки.  Жінкам допомагали діти.
Всі робили для фронту, для перемоги. Людей старшого віку на Донбас для відбудови шахт, заводів. Жінки працювали дуже важко і їм ніхто нічого не платив. Працювали за трудодні. 
В 1946 році знову був голод, правда  не такий як 1933 р. Але люди пережили і життя почало поступово налагоджуватись. Люди почали будувати нові хати, тримати господарство.